Боги розпорошили мокрий сніг над усім Поділлям. Підмерзлими трасами сунуть далекобійники, налаштувавши радіоприймачі на популярні пісні своїми мовами. Так вони можуть підспівувати і не засинати.  Жити хочуть, убезпечують себе від інцидентів, які врешті наздоженуть хоча б кількох із них, скільки б не старались. А на ранок ласі журналісти кинуть на столи своїх редакторів свіжі новини про чергових жертв слизьких українських доріг та рокових засинань за кермом. А поки вони мчаться далі, підбираючи час від часу говірких стоперів, аби нічними розмовами пересікти паломницькі шляхи одне одного і почути історії, які ніколи не трапляться з ними самими. За розмовами ці диваки не помітять кількох дотліваючих факелів, що повільно прямують під міст, яким вони проїжджають. Не помітять гігантської руки Перуна, що вітром опуститься між сніжинками, аби згодом піднятися знову й поповнити свій небесний гарем душ.

​

А над Смотричем Суржинецький ідол приймає гостей. Оживає від батьківського перунового доторку та сили величних народних голосів. Три останні дні зими – і боги врешті дадуть новому року статися, а тепер щедрівками й веснянками жіноцтво вертає першопочатки на їхнє культове місце.  Життєдайний вогонь потухає з кожною піснею і зернинами, що без кінця сиплються під кам’яне тіло; а через нього пройшли вже кількасот тутешніх душ, через нього кров і біль ставали виправданими й потрібними. Всюдисуще начало ввібрало, здавалось, усі емоції стихій і богів, що омивають з року в рік тут дітей своїх снігом, дощем і благодаттю.  Слава роду Перуновому, слава землі подільській, Русі слава, слава родам тутешнім, самим Ярилом породженим. «Отче грому, Перунє! Вороти в батьківському хлібі! Крепи нас по правді божій стояті, землю-мати, святу, захищаті! Гой, Перунє, гой! Гой, Перунє, гой!» Тут черпається сила, яку давно вважають мертвою, тут поєднуються долі та проспівуються історії,  які сталися і стануться з кожною дитиною цієї землі, поки по «Стрімкій лані» тікають чужинці з чужинцями, ті, що відвернулися від своєї істинної віри.

​

«Тут святий дух хороводить, гой!»

​

Під звичайними пуховиками та шубками ховаються висвячені колись на цьому ж місці українські костюми. Перун наповнює їх свіжими сенсами, а тим часом коло починає звужуватися, і чоловіки по-одному відходять,  дозволяючи жінкам дарувати богам те найбільше, що вони наважилися віддати і з чим вони не готові миритися тут.  Древні мотиви замкнули коло і наказали жриці цього краю постати серед нього.

​

Десь тут була Подоляночка,

Десь тут була молодесенька,

Тут вона впала, до землі припала,

Три дні не вмивалась бо води не мала.

Ой встань, встань, встань, Подоляночко,

Умий личко, як ту скляночку

Біжи до Дунаю,

Вибирай, що скраю

 

“Райське деревце над раєм стояло. // Ой Ладо, Ладо! //І зродило дві ягідочки..»

​

Вона  вийшла наперед, зняла свого купленого на місцевому базарі пуховика і викинула з кола.  Пухкенька, зі світлим ламким волоссям до плечей із темнорусими відрослими коренями, вона виглядала на років 28. Двадцятивосьмирічна дівчина, що вже ніби прожила життя сорокап’ятирічної пані, змінила кілька робіт не за спеціальністю й так і не знайшла себе. Та хто ж знаходить? Та коли ж знаходили? Не шукати, а миритись. Ось, чого її вчило, та так і не навчило життя. Подільська загублена душа серед подільськх загублених душ і проблем їхніх земних, настільки банальних, що сам Перун навряд чи знайшов би час глянути на них зі своїх захованих за хмарами хоромів, якби не дивовижа енергії цього дня.

​

- Життя вело мене на Лань. Натомість я опустилася слизькою стежкою до ініційованого самими богами місця, щоби відхід від земного та й усе своє земне присвятити давно забутому своєму батькові Перуну. Як дитина, як зірка ночі його, що задихається в гарячці і горить до скону. Я є дерево, яке не має сили знову квітнути, бо знає, що чекає потім.

 

Життя своєю нав’язаною приреченістю вже цілком заплутало мене і захопило водночас. Пристрасті «сьогодні» калатають ночами серце, не даючи нам заснути. Пристрасті «вчора» засмучують мене, адже з вершини відбутого я бачу їхній початок і кінець, згадую порожнечу пройдешнього, розумію його беззмістовність і соромлюсь свого фіктивного захоплення. А пристрастей «завтра» не хочеться  й поготів: будь-що можна уявити, а я давно вже навчилася наскрізь проживати свою уяву. Ще з далекої юності й невзаємних симпатій. Мене відкидали, і знаєте, як я їх відпускала? Проживаючи в уяві цілі життя. Чітко бачила картинки освідчень в коханні, до тремтіння відчуваючи їхні долоні на своїх плечах, їхні обійми, що закривають моє обличчя від усього світу. Уявами доводячи себе до млосного стану робила так, щоби переставало вже бути цікаво. До крутіння в голові прокручувала кожнісінький момент знову і знову, поки від цього не починало нудити.

 

Я навчилася проживати те, що ніколи мене не спіткає саме, можу прожити результат кожної своєї цілі, навіщо ж шукати те, що давно вже віднайшла всередині? Пристрастей «завтра» не хочеться. І тому я з вами. Не хочу розповідати даремно про своє життя, бо хто краще за нас читає по обличчях? Я читаю на ваших  співчуття і розуміння всієї моєї незацікавленості в майбутньому. Скажу, що у мене є двоє дочок і чоловік, що мене кохає. Моє каяття. Моя кара за це – моя жертва світові Перуновому. Най він подбає за ними й накине на їхні плечі мантію розуміння всюдисущого духу мого поруч із ними. Гой!