Кажуть, що коли небо було ближче до нашої голови, саме такі мелодії падали на неї із хмар. Босі августини вірять, що можуть повернути таке блаженство  через поголовні нав’язані відлюдництва і мучеництва. Мури міста Маргарити замкнули в собі кам’яний хрест з колонами, іконами і молитвами, навколо яких згромаджувалися тисячі пустоголових з повною впевненістю у своїй непорочності та унікальності.

 

Їх було багато, майже всі. Змушуючи місто свідомо заснути, померти, зірвати зі стін, тіл і думок усе світське та лицарське, вони забезбечили тут на кілька десятиліть мертвий спокій та молитовну порожнечу. Чорний одяг, ніяких пісень, торгують тільки грішники, шикують тільки грішники, всі, хто не вони – грішники. Вона була грішницею. Багатою, знатною, не раз  запідозреною в єретицтві. Її батько, один із відкривачів Нового Світу, найбільше їй згодився тим, що привіз із Куби пару сотень місцевих сигар і  навчив їх робити самотужки. Отак, у яскравій червоній сукні вона вмостилася на кам’яну підлогу балкону, приготувавши собі кілька самокруток та поставивши на підвіконня химерний канделябр із не то бичачою, не то просто-таки диявольькою головою.

​

Сонце вже зайшло, а отже дійство почнеться з хвилини на хвилину. Єдина розвага, недільна мить пробудження після вечірньої служби в Румболді.  Непоганий хрестоподібний собор, коли, крім збіговиська невіжених модифікованих католиків, ділиться з містом двома своїми таємницями. Незвіданими і водночас знаними вже на цілу Європу карильйонами. Вона принципово не ходила в собор і ніколи їх не бачила, але піля таких-от вечорів вони часто їй снилися. Безхмарне небо не сповільнювало падіння божественного,  воно падало землетрусним «бам!» на плечі босого ордену. І завивалися  в дурманні візерунки, залітаючи до її задимленого балкону. Водночас єдине, що подає в цій замурованій кількатисячній могилі хоч якийсь звук, бодай прекрасний, але й також закрадає в ній їдкі думки, що це найзахопливіша розвага, яку  вона мала за плечима у свої дев’ятнадцять. І решта босих у свої 60+. Вона чула, що в карильйону чотири поверхи. Як і в її будинку на цій кам’яній центральній площі із запахом розпеченої за день бруківки. Якщо так, то вона живе на вершині карильйону. Яка із цих нот може належати їй?

​

Не встигла вона обрати найцікавішу на її скромний погляд ноту, як сталося дещо незвичне. Перше незвичне за багато років. Нова мелодія. Вона різко перевела погляд на собор, а ліва рука хутко загасила сигару  об мармурову підлогу. Вона звелася, закашлявшись і, схопившись руками за перила, стала заглядати в різні боки площі. Босі заметушились, зашепотілись. Мелодія не була церковною, вона була якоюсь такою... такою... живою, войовничою, киснем розпеченого вечора, дощем, пострілом, вона була тим, що сполохало б ангелів. Це і зачарувало «єретичку». Намагаючись опанувати дихання, щоб серцебиття не заглушувало карильйону, вона вибігла зі свого будинку і подалася прямо в собор.

 

Шепотіння за спиною та вказування на неї пальцями викликакло на мить тільки зневажливу посмішку, але не зупинило. Добігла до центральних відчинених дверей, схопилася руками за одвірок. Завмерла. Перед нею на балконі стояв той самий інструмент, який вона обожнювала і щонеділі обпалювала його спеціально створену для святості душу своїми самокрутками. Темновишневий і блискучий. Справді, чотири поверхи. Так ось, як він вміє бунтувати, ховає в собі нотки далеко не церковні  й далеко не божественні. І цей юнак, що захоплено вистукує по ньому руками і ногами, здається, мав  місією свого життя їх знайти і презентувати сплячому натовпу.

 

Хто ж він? Лице його було їх незнайоме, проте достатньо юне, може, ще й молодше від неї. Чорна мантія. Проділ з правого боку, як і в неї.  Трохи зсутулився. Творець. Надто щира душа для фальшиво великої віри. Вона слухала його музику, не помічаючи, що в соборі більше не було нікого. Бо ж усі в цей момент, за традицією, мали стояти на площі. Вона заплющила очі й наяву поринула у свої улюблені сни. 

 

Щось космічне тут запокоювало і приваблювало її. Війна. Найбільша розвага її епохи. Війна виманювала її з цього міста і в мріях, і в снах, отих, які літали в темряві неоновою хмаринкою над воїном у сукні з сигарою біля подушки. І в цих нотах. Тут і ліси Нового Світу, про які за життя часто розповідав батько, і велетенські краплі сповзають з гігантського листя. І стародавні племена, як циркачі через вогняні кільця, скачуть по земній кулі. А ось плавно один твій перейшов у наступний. Тут замуровані планети виходять з летаргії та, підштовхнуті силою Коріоліса, відновлюють рух і життя на своїх орбітах-королівствах.

 

Племена з попереднього твору дострибують аж сюди. Дикі сармати. Божевільні, вони могли б перебити всіх еллінів, спопелити одним тільки поглядом усі покоління нащадків Меровінгів, якби міфи могли оживати в музиці і відшліфовувати й перероблювати кожним звуком карту сильних світу цього. Третій твір підніс її на ще одне небо вище, над усіма планетами та піснями. Ніби їй відімкнули двері у справжній храм усіх істин, де царить велика сила співжиття і співтворення глибинного і щойнонародженого. Тут Трійця хрестить світ на сьомий день. І два помічники-ангели грають свою першу молитву.

​

Він приїхав на літо до дядька. І часто забирав її з собою працювати на полі. А вона стояла з банячками з чаєм і дякувала всім чернечим орденам, що звільнили її обов’язкового щоденного помирання, аж поки не втекла на південь, не війну своїх італійських володарів , щоб позмагатися зі щойно вихрещеною самим небом новою силою Сходу. Місто Маргарити ще довго не знало запаху сигар та заборонених мелодій після того розпеченого серпня.