Жарт.

​

Не буду ж я лукавити ще на початку своєї писанини.

 

Але ж комусь воно належить? Мільярдерам, власникам Федерального Банку, нащадкам фамілій тих, про кого ніхто нічого не знає, але які, на думку декого, вирішують за нас усе вже багато десятиріч або й сторіч? Сьогодні, сидячи під яблунею і споглядаючи за заходом сонця, я вирішила що, попри все, воно не належить і їм. Майбутнє, як і минуле, в нашій сутності, бажаннях і відчуттях. І якщо ми хочемо бути собою, відходячи від догм чи слідуючи за ними, інколи навіть найвища влада не зможе це викорінити.

 

Вам не потрібно знати мого імені і прізвища, національності чи віку. І хоч моя родина та, яка вирішує все, я не змогла прожити все інакше. В той вечір усе горіло, і з перехожих лише я розуміла, що відбувається. Йому я не говорила нічого, але призначила зустріч якраз на цей час, аби попрощатися і побачити його погляд востаннє перед п’ятирічною розлукою.

 

Зараз усе скидатиметься на фентезі, але, на жаль, це життя, яким ми жили. Світ глобалізовувався все більше. Псевдонауковці дискутували на різні теми, а їхні аргументи не мали ніякого підгрунтя, бо те, що виходить із владних експериментів і над чим відповідно вони дискутують, добре продумане так, щоб ніхто не здогадався про мету, засоби й ідею. Що могла нести за собою глобалізація, якщо на вищому рівні вона давно вже була скасована? Залишалося нанести удар на хворе людство, яке вже пережило своє найбільше переселення народів. Наступним експериментом було наведення порядку серед того, що перемішали останні кілька десятиріч. Керувала цим ідея, що людина найкраще працює на місці, де народилася. Нехай це буде хутір без електрики, нехай це буде скажений мегаполіс. Ніхто не повинен пхатися до інших регіонів, кожен, повернувшись, мав удосконалити свій. Насправді ж це був перехідний етап, принаймні це те, що я встигла почути від своїх батьків востаннє.

 

Машини горіли, а він підійшов до мене зі сторони Печерська й пристрасно поцілував. На лиці мого коханого читався переляк і бажання взяти мене за руку і втекти, перечекавши це незрозуміле пекло в безпечнішому місці. Мені ж було відомо, що безпечних місць не залишилось, адже сама я була однією з тих, хто подбав про це. Моєю ціллю не є розповісти про те, як звичайна родина з Франківщини ввійшла в сотню найбільш владних родин планети. Скажу лише, що це відбулося після переїзду до Штатів ще на початку минулого сторіччя. Не розповім і про те, як нас насильно запихали в машини і везли у протилежні сторони, можливо, назавжди. Не розповім філософії цього і деталей про новий режим. Може,

завтра. Чи за тиждень. Моєю ціллю є показати, що ніяка влада світу не здатна вбити твоїх мрій і планів, що визрівають на рівні, мабуть, генетично-підсвідомому, адже підсвідомим соціальним давно вже маніпулюють всі кому не лінь і плутають

наші мрії, ідеї, навіть наш настрій і душевний стан зі станами нав'язаними й потрібними для різних цілей. Ми всього лише люди, які хочуть любити. Як у тому триптиху, де пари звиваються на сцені, кричучи, що всі ми проколоті потребою любові.

 

Ми митці.

​

Бунтівники і консерватори водночас. Залежно від обставин і проблем, з якими стикаємося й котрі прагнемо вирішити.

​

Ми добрі й наївні, інакше ніяка реклама світу не була б дієвою.

​

Ми ті, хто вірить, хай навіть заперечуючи при тому релігію.

​

Ми віримо у тих, хто нами керує, і я маю на увазі не президентів і тих, хто відкрито при владі. Всім здавалося, що світом маніпулюють, але була віра, що технології - не завжди зло, що існує прогрес заради прогресу, що реформи необхідні, аби витворити краще суспільство. Ми вірили і старанно відшліфовували себе, підлаштовувались під прекрасні ідеї майбутнього. Ми віримо, і тому нас заплутали.

​

Ми є світло. Принаймні для когось одного серед восьмимільярдного перемішеного натовпу.

 

У той вечір він світив мені яскравіше за спалахи вогнищ і фарів невідомо звідки і відколи взятих на дорозі хамерів. Часу було мало, і я не витратила його на якісь пояснення. Згодом він і так зрозуміє. Голубі очі з дивними синцями по боках, а не під ними, попри людей, що плакали і тікали, попри сирени, попри страх і нерозуміння, сповнені були любов'ю та спокоєм. Як завжди. Нервування видавало лише знайоме посіпування у вилицях. Без шарфа, якого він ніколи не любив одягати, у чорній сорочці під темно-синьою курткою, яку купив на початку нашого з ним знайомства, він спробував потягнути до одного з дворів, де сподівався заховатися. Я знала, яке майбутнє чекає на всіх, але для нас хотіла особливого, щасливішого, вільнішого. Думаєте, маючи доступ до влади, я не скористалася з цього? Не складала планів утечі, не вмовляла батьків, коли мене розсекретили?

​

В нас не прийнято любити, істоти, серед яких я виросла, не мислять себе звичайними людьми, а отже й поняття віри, добра, бунту, що вже говорити про любов, відсутні апріорі. Навіть для мене, дочки, не зробили виключення і вигнали з клану. Тепер я звичайна дівчина, людина. Власне, спочатку я ненароком полюбила, і це дивне відчуття віднайшло в мені людину. Я почала співчувати, жертвувати без думок про вигоду собі чи родині, перестала брехати навіть на благо, що, мабуть, свідчить про появу совісті. В мені народилася бунтівниця проти правил, які я перестала розуміти. В мені народилася консерваторка, що стосується усього людського, що навчилася відчувати. Я спробувала зберегти ці якості в собі, навіть познайомити з ними батьків, проте розуміння з їхнього боку не було, і ось я у вигнанні.

 

Сиджу під яблунею, повернувшись ніби на кількадесят років назад, без телефонів, телевізорів, мережі. У нашому селі є пошта і радіо. На радіо одна станція - новини села, проблеми села, досягнення села. Ніяких вістей з інших районів та областей, мовчу про країни. Мене ненавидять тут через батьків, адже місцеві знають і мене, і спогади про моїх прабабусю з дідусем тут іще залишились. Ненавидять за це нове старе життя і водночас бояться скривдити.

​

Кожна спільнота - маленька Північна Корея. Скоро діти, народжені тут, не уявлятимуть собі інтернету, фільмів, карт світу, геть нічого. Лише працюватимуть на полі, а кому пощастить, вироблятимуть дещо для атомних бомб, звісно, тями не маючи, що воно таке та бомба. Гаразд, ми читаємо українські книги і маємо поняття про те, що таке Україна. Хоч якусь ідею зберегло це соціялістичне пекло. Про трудолюбиву співочу націю, навічно прикріпленого до своєї землі селянина, бандуру, Кобзаря й бога, який розселив усіх по своїх місцях і поставив над ними своїх намісників, яким вони мусять коритися.

​

Сиджу під яблунею біля простої побіленої хати, сонце заходить, кури пішли спати. Біля мене на лавці скрутився кіт. Під ногами шланг, що йде від помпи і яким я щойно поливала помідори з перцями. Часто цього літа я отак сиджу і роздумую. Думати навчена змалечку, на відміну від більшості тутешніх. Ліс за літньою кухнею поринає у сутінки, останній сонячний промінь ковзнув по стіні навпроти і розчинився. Дивлюся на ліс і вкотре дякую долі за те, що навчилася відчувати за кілька місяців перед початком кінця. Ліс завжди дає мені можливість згадати. Згадати те, що бачила однієї зими на відео, згадати нашу зиму. І тепер, коли нас насильно порозвозили на так звані пункти нашого народження, я впевнена, він теж думає на схожі теми, коли погляд його зупиняється на деревах чи сіні для лосів чи мисливській вежі посеред галявини.

 

В ту зиму він спитав мене про майбутнє. Просто про те, що я про нього думаю і як уявляю. А я так і не встигла дати йому відповідь. Я витратила останні хвилини зустрічі на обійми, сльози і поцілунки, про що тепер навіть моментами шкодую. Проте тодішні думки свої я добре пригадую. І попри жорстокість батьків, влади, світу, в який потрапила і попри розлуку з тими людьми і сферами роботи, про які тоді мріяла, я зберігаю в собі людину і консервативно мислю так само.

Я ВІРЮ в майбутнє. Вірю у світло і в те, що серед усякого режиму кожному світить його вогник, ніким не контрольований. Вірю в добро і наївність людей, які мене оточують, хай навіть котрісь із них ненавидять мене.

 

Майбутнє нам не належить. Та й не належало. Рамки є тут, в цьому ізольованому, зі всіх сторін обвитого електричними дротами селі, рамки були 5 років тому, бо вони існують поза нашого їх усвідомлення й розуміння. Ми не мали вибору серед світу, інтелектуали якого кричали про свободу й моральність. Інтелектуали не знали, що навіть ці їхні девізи були спеціально запхані на якийсь час їм у голови. Що, виголошуючи промови на площах, вони виглядали посміховиськами для тих, хто справді керував і керує усім. Рамки були завжди. Знаєте, навіть в нашого клану вони були, хоч, звісно, на інакших рівнях. І навіть при владі я не знала, що буде завтра, плануючи те завтра для всього людства.

 

Я є людина, яка вірить у справедливість після усіх експериментів і випробувань. Згадую останню фразу, що почула з розмови батька і матері. Якщо вона правдива хоч на відсоток, і експеримент цей скоро закінчиться, я вірю в це, бо САМА хочу вірити. І моє майбутнє – це думка, якою, на щастя, мене навчили керувати. Це спогад, з яким я прокинуся вранці й зігріюся перед тим, як місцеве радіо, що мусить тут працювати безперервно, сповістить про початок нового робочого дня і з гаслами, від яких уже нудить, пожене кожного з хат.

 

Завтра, якщо не дощитиме, я сяду під яблунею і гляну на останній промінь сонця на вершечках грабин, плануючи майбутнє після закінчення експерименту.

​

​

​

​